Літературне
Nov. 18th, 2016 03:25 pmПідсумую прочитане восени 2016 року.
Не густо, але що є, то є.
1. Стендаль "Червоне та чорне" (Про боротьбу честолюбності і шляхетства в душі хлопчини з провінції)
2. Куромія Гіроакі "Свобода і терор на Донбасі" (Документалістика про події і життя на Донбасі від кінця ХІХ століття до початку 90-х ХХ століття. Автор досліджує і характеризує поведінку мешканців цього регіону на тлі бурхливих подій. З деякими його висновками я не погоджуюсь, але читати було цікаво, дізнався багато фактів про цей регіон)
Не густо, але що є, то є.
1. Стендаль "Червоне та чорне" (Про боротьбу честолюбності і шляхетства в душі хлопчини з провінції)
2. Куромія Гіроакі "Свобода і терор на Донбасі" (Документалістика про події і життя на Донбасі від кінця ХІХ століття до початку 90-х ХХ століття. Автор досліджує і характеризує поведінку мешканців цього регіону на тлі бурхливих подій. З деякими його висновками я не погоджуюсь, але читати було цікаво, дізнався багато фактів про цей регіон)
До вашої уваги кілька цитаток з книги
"Так само й політика коренізацїі (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була "вибуховою силою величезних розмірів"."
"ГПУ повідомляло, що навіть серед членів партії є вороги. Один з них, Степура, робітник з Макіївки, начебто вихвалявся перед своїми колегами, що служив у Денікіна і зі своїми солдатами вирізав усю наволоч: комуністів і росіян. Він переконував дочекатися повернення білих і нещадно нищити кацапів і червоних."
"Деякі начальники вважали, що вигідніше наймати колишніх куркулів, ніж, наприклад, комсомольців, набраних для роботи в Донбасі, бо "куркулі краще працюють"."
"Хрущов згодом згадував, що Каганович "полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст"."
"Є свідчення, що партія і таємна служба були дуже здивовані, переконавшись, як міцно тримається віра в народі. В анкетах перепису населення, проведеного на початку 1937 р., в розпал терору, було й питання про віру. Здавалося б, під час перепису у відверто атеїстичній і терористичній державі люди відповідатимуть негативно. Однак перепис засвідчив, що з 29 937 843 "неписьменних" вірили в Бога 25 139 192 (84 %), а з 68 473 289 "письменних" — 30 137 857 (44 %). Така масова прихильність до духовного "опію" мала б вразити атеїстів. У травні 1937 р. М. М. Катаєвич, член Політбюро України, повідомив з’їзду партії, що більше половини населення України вірить у Бога. "Це виявилось абсолютно несподіваним для всіх нас,— сказав він,— ми ... переоцінили свої успіхи в боротьбі з релігійними забобонами". Аналізу зібраної інформації по регіонах немає, але на Донбасі, притулку для переслідуваних, відсоток вірних має бути принаймні не нижчий середнього по Україні."
"Загроза зі Сходу відчутно ослабла: Японія взялася поширювати свої володіння на південь, а не на північ, коштом СРСР. Весняний договір 1941 р. про ненапад із Японією був благословенням для Сталіна. Сталін був такий задоволений і так хотів, щоб Японія дотримувалась договору, що навіть завдав собі клопоту провести японського міністра закордонних справ Мацуоку на вокзал. Така люб’язність здивувала всіх присутніх. Сталін начебто сказав Мацуоку, що вони обоє — азіати. Потім він обійняв німецького посла Шуленберґа і сказав військовому аташе Гансу Кребсу: "Ми з вами будемо друзями, хоч би що там сталося"."
"Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто."
"Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені."
"Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків."
"Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють "місцевою мовою". Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок. Спілкування не складалося, і тому загітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН "Євгена" (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активістів. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями."
"Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, "шкурники", які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув "давнє спокійне миколаївське життя" та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосуванською, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянською, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму."
"В Рутченковому була підпільна "група москалів-робітників", яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: "Українська радянська влада без большовиків", "Радянська Україна без большовиків і без диктатури комуністичної партії". Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова. Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було пізно."
"Інші суспільні групи, надто ж козаки,— місцеві, донські, й ті, які повернулися з-за кордону, часто зголошувались на службу в поліції. (Цікаво, що, згідно з нацистською ідеологією, козаки не були Untermenschen, неповноцінними людьми). Козаки були раді знову отримати зброю. Але рапорти ОУН засвідчують, що їхнє ставлення до німців було цілком пристосуванським: вони співробітничали, поки нацисти перемагали, а коли німці стали програвати війну, козаки масово дезертирували. Те саме можна сказати і стосовно "українських козацьких батальйонів", сформованих на Донбасі та в інших місцях; вони мали вибір: померти від голоду чи воювати на боці німців. Деякі з них виявили симпатію до української національної справи."
"На Донбас припадав і великий відсоток засуджених за "хуліганство" в Україні. (Хуліганством називали дрібні кримінальні правопорушення, але воно могло означати і вбивство). Статистика засвідчує, що в повоєнні роки в Україні кількість кримінальних справ постійно зростала: з 4545 1947 р. до 7718 1949 p., 10 757 1950 р. і 6154 за перше півріччя 1951 р. 1951 р. в Сталінській області зафіксовано рекордну кількість кримінальних справ: 1319, за нею йде Ворошиловградська: 701. Таким чином, на Донбас припадало 32,8 відсотка від загальної кількості по Україні. Більшість зловмисників — це молоді робітники, багато з них жило в переповнених гуртожитках."
"Бажаючи "відкинути згадки про війну", Сталін 1947 р. "знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня". Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ № 270 (16 серпня 1941 p.), який "прирівнював потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками"; наказ № 227 (28 липня 1942 р.) — наказ "жодного кроку назад"."
Ще одну цитатку з книги я вже кидав ось тут
"Так само й політика коренізацїі (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була "вибуховою силою величезних розмірів"."
"ГПУ повідомляло, що навіть серед членів партії є вороги. Один з них, Степура, робітник з Макіївки, начебто вихвалявся перед своїми колегами, що служив у Денікіна і зі своїми солдатами вирізав усю наволоч: комуністів і росіян. Він переконував дочекатися повернення білих і нещадно нищити кацапів і червоних."
"Деякі начальники вважали, що вигідніше наймати колишніх куркулів, ніж, наприклад, комсомольців, набраних для роботи в Донбасі, бо "куркулі краще працюють"."
"Хрущов згодом згадував, що Каганович "полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст"."
"Є свідчення, що партія і таємна служба були дуже здивовані, переконавшись, як міцно тримається віра в народі. В анкетах перепису населення, проведеного на початку 1937 р., в розпал терору, було й питання про віру. Здавалося б, під час перепису у відверто атеїстичній і терористичній державі люди відповідатимуть негативно. Однак перепис засвідчив, що з 29 937 843 "неписьменних" вірили в Бога 25 139 192 (84 %), а з 68 473 289 "письменних" — 30 137 857 (44 %). Така масова прихильність до духовного "опію" мала б вразити атеїстів. У травні 1937 р. М. М. Катаєвич, член Політбюро України, повідомив з’їзду партії, що більше половини населення України вірить у Бога. "Це виявилось абсолютно несподіваним для всіх нас,— сказав він,— ми ... переоцінили свої успіхи в боротьбі з релігійними забобонами". Аналізу зібраної інформації по регіонах немає, але на Донбасі, притулку для переслідуваних, відсоток вірних має бути принаймні не нижчий середнього по Україні."
"Загроза зі Сходу відчутно ослабла: Японія взялася поширювати свої володіння на південь, а не на північ, коштом СРСР. Весняний договір 1941 р. про ненапад із Японією був благословенням для Сталіна. Сталін був такий задоволений і так хотів, щоб Японія дотримувалась договору, що навіть завдав собі клопоту провести японського міністра закордонних справ Мацуоку на вокзал. Така люб’язність здивувала всіх присутніх. Сталін начебто сказав Мацуоку, що вони обоє — азіати. Потім він обійняв німецького посла Шуленберґа і сказав військовому аташе Гансу Кребсу: "Ми з вами будемо друзями, хоч би що там сталося"."
"Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто."
"Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені."
"Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків."
"Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють "місцевою мовою". Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок. Спілкування не складалося, і тому загітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН "Євгена" (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активістів. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями."
"Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, "шкурники", які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув "давнє спокійне миколаївське життя" та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосуванською, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянською, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму."
"В Рутченковому була підпільна "група москалів-робітників", яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: "Українська радянська влада без большовиків", "Радянська Україна без большовиків і без диктатури комуністичної партії". Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова. Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було пізно."
"Інші суспільні групи, надто ж козаки,— місцеві, донські, й ті, які повернулися з-за кордону, часто зголошувались на службу в поліції. (Цікаво, що, згідно з нацистською ідеологією, козаки не були Untermenschen, неповноцінними людьми). Козаки були раді знову отримати зброю. Але рапорти ОУН засвідчують, що їхнє ставлення до німців було цілком пристосуванським: вони співробітничали, поки нацисти перемагали, а коли німці стали програвати війну, козаки масово дезертирували. Те саме можна сказати і стосовно "українських козацьких батальйонів", сформованих на Донбасі та в інших місцях; вони мали вибір: померти від голоду чи воювати на боці німців. Деякі з них виявили симпатію до української національної справи."
"На Донбас припадав і великий відсоток засуджених за "хуліганство" в Україні. (Хуліганством називали дрібні кримінальні правопорушення, але воно могло означати і вбивство). Статистика засвідчує, що в повоєнні роки в Україні кількість кримінальних справ постійно зростала: з 4545 1947 р. до 7718 1949 p., 10 757 1950 р. і 6154 за перше півріччя 1951 р. 1951 р. в Сталінській області зафіксовано рекордну кількість кримінальних справ: 1319, за нею йде Ворошиловградська: 701. Таким чином, на Донбас припадало 32,8 відсотка від загальної кількості по Україні. Більшість зловмисників — це молоді робітники, багато з них жило в переповнених гуртожитках."
"Бажаючи "відкинути згадки про війну", Сталін 1947 р. "знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня". Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ № 270 (16 серпня 1941 p.), який "прирівнював потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками"; наказ № 227 (28 липня 1942 р.) — наказ "жодного кроку назад"."
Ще одну цитатку з книги я вже кидав ось тут
(no subject)
Date: 2016-11-18 09:30 pm (UTC)і про націоналізм, коли кожен підтримував проукраїнську ідею, але хтось не підтримував ОУН, хтось ще щось, і так ділились, ділились, ділились. хоча ніби всі за одні й ті ж життєві цінності - Україну і пристойне життя. зараз те ж саме, мені так здається
(no subject)
Date: 2016-11-18 09:37 pm (UTC)до речі, на Донбасі ще була підвищена кількість протестантів - всяких там баптистів, п'ятидесятників. Я якось не знав про це
2. На той час націоналістичних течій було лише 4 (бандерівці, мельниківці, бульбівці і монархісти). Думаю, на Донбасі про останні дві взагалі не чули. Та і про перші дві не дуже (зі слів Стахіва). Думаю, націоналізм там не сприймався. Він міг проявлятися лише на побутовому рівні.
(no subject)
Date: 2016-11-18 09:52 pm (UTC)німецькі меноніти - це ж якраз одна із течій протестантизму. до речі, протестанти рахуються однією з найбільш роботящих конфесій. тому, напевно, і прижилися
2. чесно кажучи, останню навіть я не пригадую)
у нас же зараз все теж на побутовому рівні :)
(no subject)
Date: 2016-11-18 10:11 pm (UTC)Ні, не погоджуюсь, щодо побутового рівня. Все ж ми пішли далі. Націоналістичну ідею підтримує чимало людей в політичному вираженні. Недарма ж нас вороги називають саме в національному визначенні. То обізвуть укропами, украми (саме наголошуючи на нації), то взагалі нациками:)
(no subject)
Date: 2016-11-18 10:17 pm (UTC)