ukraineson | Подорож влітку 2011 (1 частина: Вінниця, Летичів, Меджибіж, Хмельницький)

Цього разу я поїхав не заздалегідь спланованим маршрутом, а з мапою і з телефонами готелів та розкладом потягів в місцях, де я приблизно мав побувати. А ще мені допомагав мій товариш, якому я постійно надзвонював із запитаннями про ті ж таки готелі та потяги.

Стартанули ми з Вінниці. Скинули речі у камеру схову і пішли дивитись місто на Південному Бузі. Сказати, що чимось це місто запам’яталося особливим, не можу, хіба що трамваї прикольні (з Цюріха),- але і нічого поганого про неї не можу сказати. Досить спокійне місто. Але чому йому бути неспокійним вранці у неділю. Проте, думаю, і в будні дні воно таке саме. Запам’яталися найбільше: водонапірна вежа, церква-костьол і чудернацькі назви частин центра міста на кшталт «Варшава», »Париж». Далі ми поїхали в Летичів: зфоткались біля Кармелюка з вежею, поїли на подвір’ї монастиря і…все. Дощ нас змусів їхати звідти. Їдемо далі в Меджибіж. Вийшли на трасі, пройшли пару км – і ми біля фортеці. Це одна з найбільших фортець, в яких мені доводилося бувати. Правда, там ще роботи і роботи. Але і так у неї вигляд пристойний. Декілька годин присвятивши фортеці, вирішили їхати в Хмельницький, щоб вже звідти вирушити до Івано-Франківська. Перша частина задуму вдалася на відмінно, а з другою вийшов конфуз. Не було квитків до Франківська. Пішли на автовокзал – там було ненабагато краще: квитки були, але автобус приїжджав о 3 годині ночі. І що нам там робити, шукати вночі готель? Не годиться. Ми з розпачу пішли гуляти по Хмельницькому. А спочатку не планували, бо дивитись там, як я думав нічого. Правильно думав. Справді, там взагалі нічого особливого нема. З цікавого можна відмітити лише лавочки у невеличкому скверику. Потім ми знову прийшли на залізничний вокзал. О! Квитки вже є, тільки о пів на другу ночі і в потязі Москва-Софія, ще й купе. А що роботи? Взяли. Дочекались врешті-решт потягу. Підходимо до купе. А там наші сусіди закрилися і на стуки з нашого боку жодним чином не реагують. Ми ще наполегливіше стукаємо. Нічого. Прийшла провідниця – постукала. Відчинили. Може, треба якось по-особливому стукати? Відчинилися двері, а там всі полки зайняті речами, а на одній взагалі спить дитина. Ще й мешканці купе виявилися болгарами, які погано розмовляють російською мовою. Про українську взагалі промовчу. Тож, ми хвилин із 20 ще чекали допоки вони зберуть свої лахи з наших місць. Кожного разу переконуюсь, що краще їздити в плацкарті. Кожен раз, коли я їду в купе, зі мною трапляється якась фігня...(далі буде)